Іван Костів: “Живу лісом, бо ліс – моє життя!” (http://www.lesovod.org.ua/)

ВІТАЄМО! 11 липня свій 65-й День народження відзначає провідний інженер по охороні лісу ДП “Ужгородське ЛГ” Петро Лазар
11.07.2014
Вітання піснею для Івана Костіва! 13 липня 2014 року.
21.07.2014
Показати всі

Іван Костів: “Живу лісом, бо ліс – моє життя!” (http://www.lesovod.org.ua/)

Іван Костів: “Живу лісом, бо ліс – моє життя!”

Іван Костів: "Живу лісом, бо ліс – моє життя!"

Відомий закарпатський лісівник – про природу, роботу, спілкування з партійним начальством та ставлення до армії.

Я не знаю іншої такої людини, яка би в прямому смислі цього слова жила лісом, фанатіла (по-сучасному, так би мовити) ним, любила настільки, що все інше – крім Бога й родини – не мало б значення. Мало сказати, що він знає кожне деревце в своєму лісництві – він пройшов кожною лісовою стежкою, випив студеної води з кожної криниці під рідними буками, він живе тільки лісом, бо ліс – його життя. Такий – Іван Васильович Костів, котрий днями святкує 60 літ, із яких 40 присвятив господарюванню в Карпатах. Кожен, хто приходить до нього в лісництво, дивується тому вишуканому ладу, який тут панує, а ще – оригінальним ідеям, які вдалося реалізувати завдяки працьовитості всього колективу Ужгородського лісгоспу.

Нині «Закарпатка» вирішила розпитати ювіляра, як це – жити природою, щодня долати кілометри лісових стежок і щохвилини випромінювати море оптимізму.

– Іване Васильовичу, як ви обрали свій шлях?

– Я народився на Тернопільщині поблизу Дністра. У 1969-му вступив у Сторожинецький лісний технікум на Буковині, де й здобув фах, якому слідую все життя. А як вибрав свій шлях? Неподалік від мого села було лісництво з унікальним дендропарком. Якось зі школи ми туди потрапили на збирання жолудів, і лісничий так цікаво розказував про природу, що в підсумку я став першим із села, хто вирішив навчатися лісовій справі. Добре вчився, був старостою групи, а по закінченні подумав собі, що на Тернопільщині мало лісу, та й попросився на Закарпаття. Першим моїм призначенням став Мукачівський лісокомбінат, лісництво в селі Горбок на Іршавщині. Спершу був майстром лісу, потім став помічником лісничого, і далі, далі… Якраз, до речі, торік 40 років виповнилося, як я приїхав на Закарпаття.

– Перший день роботи пам’ятаєте?

– Пам’ятаю! 17 березня приїхав на Закарпаття. Від’їжджав напередодні з Тернопільщини, а там лежав півтораметровий сніг. Тут же мене зустріло ясне сонце і… жінки, які саме в той день вибирали заховану на зиму картоплю. І перша фраза місцевого лісника досі звучить у вухах – щоправда, тоді вона здалася для мене вимовленою на іноземній: «Жони, лишайте крумплі, пойте до хижі» (Сміється! – Авт.). Відтак пішов у армію, повернувся, одружився, весілля теж гуляли у дворі лісництва.

– Випускникам кажуть, щоб забули все, чому їх вчили. У вас так було?

– Не сказав би: лісний коледж давав дуже добрі знан¬ня. Загалом тоді бракувало спеціалістів із відповідним фахом. Ясно, що багато чому довелося вчитися на практиці. Відтак у нас народився син Віктор, а оскільки ми жили в лісі, далеко від школи й садка, то мене перевели на роботу в Білківське лісництво. Гарне велике село, школа, садочки, а от лісництво мало занедбану будівлю. Тож я взявся її звести, об’їздив усі Карпати, аби підібрати проект. Швидко збудували, обладнали районний центр охорони природи – мені імпонувало, що молодий такий, а вже багато чого досягнув.

«За відмову від партійної роботи міг потрапити в Сибір…»

– Знаю, що вам пропонували партійну роботу…

– Було таке. І ви просто не уявляєте, що я тоді пережив! Якось один із районних партчиновників каже: йди працювати секретарем парткому в Довжанський лісокомбінат. Як я уявив, що піду з лісу в кабінет папірці перекладати – аж трусити стало! Кажу їм: я лісничий, не чіпайте мене. Але в ті часи не так просто було відмахнутися від такої пропозиції. Почав я шукати «виходи» на обласне керівництво, так і потрапив до генерального директора «Закарпатлісу» Івана Герца. Кажу йому: іду хоч у Сибір у ліси працювати, хоч на Колиму, лише не на партійну роботу! Той замислився… І що ви думаєте? Спрацювало! А вже за короткий час таку відданість роботі оцінили, мене викликав перший секретар райкому партії Анатолій Червінський і поінформував: «Есть мнение назначить вас директором Ужгородского лесокомбината. Хозяйство очень сложное, здесь и райком, и горком, и обком…» До речі, представляв мене колективу господарства тодішній головний інженер облуправління Михайло Гагель. Він сказав: «Кого я представляю, той довго працює». Ми досі бачимося з ним і пригадуємо ті слова…

– То важко було?

– Робота не була новою. Але уявіть собі, наскільки справді складно було працювати людям, якщо вже на першій нараді всі досвідчені лісівники, головний інженер сказали мені: «Ми знаємо, як ліс посадити, як заготовити, все робитимемо – головне, щоб ти на себе взяв начальство. Бо як починають спеціалістів смикати, то вони не встигають свої функції виконувати.

– Якщо порівняти тодішні часи й нинішні, підходи в роботі змінилися?

– Багато відмінностей, але зараз, з огляду на ситуацію в країні, пригадується: за радянщини існувало таке поняття, як кооперовані поставки – за рознарядкою комбінат мав доставити в певний час певну кількість деревини в певне місце, і все, нічого більше не цікавить. Якось довели наказ: постачати найвищої якості дошки, аби були «без сучка, без задоринки». А потім якось хтось випадково побачив, куди йшли ті дошки, ще раз наголошу – найвищої якості! З них збивали ящики, вкладали туди снаряди, потім на полігоні військові тренувалися, вистрілювали їх, а ящики просто спалювали! Уявіть собі, як нам було шкода за тією деревиною, з якої могли вийти, приміром, висококласні меблі для садків і шкіл. Але нічого не вдієш – тоді армія була пріоритетом! А нині що? Он днями зателефонували з військкомату й спитали: «Чи не могли б ви нам дощок дати? Бо хлопці з тербатальйону ледь не в багнюці сплять. Нині лісництво не має пилорами, тож я пішов і купив за свої гроші ті дошки та й повіз до Оріховиці. Ось вам і пріоритети…

– Чула, що колись за кілька зрубаних дерев могли з роботи звільнити?

– За виявлений комісією пеньок чи два в лісничого справді могла «голова полетіти» – закони були жорсткими. Тоді в нас, до речі, й виник цікавий момент. Дуже багато проблем ми мали в Середньому: там компактно проживають роми, і вони – чого приховувати? – крали ліс постійно. Ми розуміли, що вони так грілися, але ж не можна було! Жоден лісник там більше півроку не працював: як тільки виявляли самовільні рубки, так його й звільняли. А мені тоді один колега підказав: треба лісником покласти цигана. Так ми й запропонували місцевому барону нову посаду, разом продумали, як забезпечити місцеве населення та соцзаклади деревиною для опалення. Комісії до нього ходили – з лупою пеньки шукали, не знайшли… Зате Леонід Брежинський уже років 15 працює в Середньому лісником, і все в нього в порядку.
Унікальні ідеї – як звичайна справа
– Іване Васильовичу, ваше лісництво – як скриня сюрпризів. Звідки ідеї?
– Маю хороших друзів у Словаччині, в Татранському національному парку. Якось поїхав до них і побачив ботанічну заграду. Ідея припала до душі – і зараз ми також маємо живу Червону книгу на території лісництва. Відтак створили своєрідну виставку рослин – індикаторів типів лісу. Розробили й доглядаємо чи не найбільшу в Західній Україні колекцію кущів і дерев, маємо рідкісні екземпляри. Розробили стежку мінералів Закарпаття. Загалом ідей навколо дуже багато, ось і недавно ми вирішити втілити ще одну: я вичитав, що Чернівецький університет робить колекцію «Рослини біблійного саду». І ми також зібрали свою: у нас уже є 25 рослин, які згадуються в Святому письмі, а їзагалом їх близько 70-ти.
А цими вихідними освячуємо ще один проект. Поспілкувавшись зі святими отцями, ми створили Дорогу Світла. Вона включає 14 образів подій, які трапилися з Ісусом після його воскресіння. Вирішили, що всі знаємо страсті Господні, але мало знаємо про його життя…

– А свою першу мрію пригадуєте? Вона втілилася?

– Мрії – як цілі, коли досягаєш, то починаєш думати про інші. Головне при цьому – зберегти ті, котрі вдалося втілити. Найпершу пам’ятаю: коли починав працювати в лісництві, то до найближчої автостанції треба було йти пішки 7 кілометрів в один бік, тож із кожним папірцем доводилося набігатися. Якось прийшов до мене начальник один і каже: давай пройдемося… А я тільки що «відмахав» зо півтора десятка кілометрів. Тоді йому й поскаржився. А вже за короткий час мені видали мотоцикл із коляскою – це було вершиною мрії… Але тепер я планую так кожен свій день, щоб годину-дві походити – і для роботи добре, і для здоров’я корисно.

– Крім лісу, маєте хобі?

– Люблю подорожувати. Хоча, напевно, все з лісом пов’язане, постійно відкриваю для себе в рідних Карпатах нові родзинки. Ось нещодавно облюбував Ужок: уявіть собі, наскільки унікальна ця місцевість – із неї починаються три потужні річки. Тут бере початок Уж, води якого впадають у Чорне море; неподалік витоки Сяну – річка протікає Польщею і впадає в басейн Балтійського моря. А поруч із Туркою Дністер починається – третя за довжиною річка в Україні й 9-та – в Європі.

– Про відпочинок мрієте?

– Як вийду на відпочинок, то подорожуватиму. Але поки без роботи себе не уявляю. Так склалося, що недавно мені довелося звільнитися, і на 2 роки я відійшов від активної праці. Але той період навчив багато чому: я мав час подивитися на життя не тільки з кабінету директора. Відтак мене покликали голова ОДА Олександр Ледида і голова Держкомлісгоспу Микола Шершун і запропонували повернутися на роботу, сказали, що досвідчених лісівників бракує. Мені було приємно це почути, але ще приємніше було, що за ті два роки, поки залишався поза лісогосподарським процесом, збереглися кадри, люди працювали.

– Оглядаючись на прожиті роки – яку науку винесли, чому вчите дітей і внуків?

– Якось не віриться, що вже треба оглядатися, усе ще здається попереду… Але відповім на ваше питання словами польського монаха, на проповіді якого був нещодавно. Він сказав: треба так дивитися на життя, щоб рано подивитися на сонце й дякувати Богу, що дожив, не думати над тим, що буде завтра, що колись буде добре. Не треба шкодувати за тим, що було вчора, що був молодий – то вже пішло. І те, що буде завтра, – ще не прийшло, та й може не прийти. Тому важливим є нині – що ти сьогодні зробив, як цей день прожив і з чим його завершиш. Так і стараюся жити – гідно кожен день…

– Щиро дякую, Іване Васильовичу, за розмову. А з нагоди ювілею – найщиріші вам вітання! Здоров’я і натхнення ще на довгі й щасливі роки!

http://zakarpatka.com/news/2920

 

Наталія Петерварі, “Закарпатська правда”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *