Перезавантаження роботи шкільного лісництва
31.05.2021
Вітаємо з днем народження!
03.06.2021
Показати всі

Музей лісу під відкритим небом

Історія лісової галузі починається з сивої глибини віків. Спочатку людина знищувала  ліси примітивним способом, випалюванням, звільняючи території під сільськогосподарське виробництво. З розвитком цивілізації, вдосконаленням знарядь праці, зростанням населення величезні території було звільнено від, колись дрімучих, непрохідних лісів. Ліси залишились на площах, які непридатні для сільськогосподарського використання: гори, яри, балки, пойми рік, заболочені низини. На величезних безлісих просторах почались негативні стихійні явища: ерозії грунтів, пилеві бурі, силеві потоки та ін. Стривожене людство почало шукати шляхи виходу з такої ситуації: раціонально використовувати ліси що залишились, створювати нові, сільськогосподарські угіддя захищати лісополосами, проводити інші лісомеліоративні зоходи. Очевидно так зароджувалось і вдосконалювалось лісогосподарське виробництво.

Сьогодні новітні технології, досконала техніка, різні механізми, наукові досягнення в галузі лісівництва, генетики, глибокої переробки деревини, озброїли сучасних спеціалістів лісового господарства відповідними знаннями і професійними навиками. Але далеко не кожний з них, не кажучи про пересічного міського жителя, знає, що таке кангак, цапина, кияня… (знаряддя праці лісоруба в минулому). Саме відновлення та збереження історичних відомостей про життя лісорубів та їхню працю у важких гірських умовах, організацію та становлення лісової індустрії – важливої галузі народного господарства і спонукало до створення музею.

А ще  наглядно показати розвиток культури ведення лісового господарства попередніми поколіннями лісівників.

Першим музейним експонатом, доречі – діючим, у 2016 році було збудовано снігову яму (льодосховище).

Лісівники здавна використовували такі споруди, особливо у гірській місцевості. Лісові розсадники зазвичай, закладають у низинних районах, біля населених пунктів (робоча сила), біля водойм річок (полив), багаті грунти, сприятливі кліматичні умови. Ділянки під заліснення знаходяться в горах, де холодніше, довше затримується сніговий покрив. Щоб затримати розпускання посадкового матеріалу, його викопують і зберігають у снігових ямах доки лісокультурні площі не звільняться від промерзання і не прогріються веснянним теплом.

Таку снігову яму, ми влаштували на схилі, біля адмінбудівлі лісгоспу. Стіни виготовлено з колод акації білої, стеля перекрита такими ж колодами і все засипано зверху грунтом. Під кінець зими, коли ріка чи інші водойми вкриваються товстим шаром криги (який він може бути на Закарпатті) ми заготовляємо лід, застеляємо ним дно нашої ями і покриваємо шаром тирси.

З настанням весни, сіянці і саджанці викопуємо з лісового розсадника, сортуємо, і використовуємо для озеленення і створення лісових культур у низинних районах. Але частина лісокультурних ділянок знаходиться в горах, посадковий матеріал зберігаємо у сніговій ямі, виклавши його на лід і прикривши тирсою. Так затримається його вегетація на цілий місяць, що дозволить провести якісно посадку лісових культур на віддалених гірських ділянках.

Звичайно, в наш час економічно багаті лісові господарства, які мають великі обсяги лісопосадок в гірській місцевості облаштовують холодильні промислові приміщення для таких цілей. Але покоління карпатських лісівників, ось уже понад століття успішно користується народним холодильником – сніговою ямою.

Цей об’єкт зацікавив наших відвідувачів, особливо молодь. Ми вирішили розпочати створення цілого музею лісу під відкритим небом. В кварталі 20 Кам’яницького лісництва, де і знаходиться адмінбудівля лісгоспу, проклали мисливську стежку вздовж якої розміщуємо наші музейні експонати. Сама мисливська стежка також є експонатом. Такі стежки будувалися в Карпатах лісівниками здавна і використовуються до цього часу. За допомогою кирки, лопати, пилки, і сокири по схилу гори прокладалася стежка шириною 0,8-1,0 м, щоб можна провести нею коника з сіном чи сіллю до годівниць для козуль, оленів, кабанів. Цими стежками доставляли на полонини харчі вівчарям і звозили до низу сир, вурду, бринзу. Ними користувалися при полюванні і обліку мисливської фауни (таксації). Влітку мисливськими стежками піднімалися в гори збирачі чорниці і брусниці, лікарських трав.

Огляд музею лісу розпочинається з майданчика перед каплицею, яка збудована на честь Святого Губерта покровителя лісівників і мисливців, відомого і шанованого у всій Європі. Навпроти – стенд з портретом імператриці Австро-Угорської імперії Марії-Терезії (1717-1780 р.р) . 22 грудня 1769 року вона видала надзвичайно важливий документ про ліс – «Порядок в горах, чи збереження лісів». Це свого роду лісовий кодекс, який зобов’язував провести інвентаризацію лісів і їх територіальний розподіл. Встановлювався вік рубки окремих деревних порід, система таксації та обліку дерев, призначених для рубки. На власників лісу накладались зобов’язання опису складу лісових насаджень, та встановлення кордонних знаків. Передбачались заходи спрямовані на розширення площі лісового фонду. Лісовий кодекс зобов’язував висаджувати дерева на всіх площах, які не були придатними для ріллі та виноградників.

Кожен власник будинку, біля якого є вільне місце, чи біля його двору, саду чи луків, які придатні для вирощування дерев, мав посадити не менше двадцяти дерев. В усіх кінцях країни закладалися розсадники, де безкоштовно видавали саджанці для посадки.

Цей закон діяв на теренах Підкарпатської Русі, яка входила на той час до складу імперії. То ж, два з половиною століття тому, цей серйозний документ відіграв вирішальну роль для розвитку організованого лісового господарства в Карпатах.

Тут же на майданчику, колекція інформаційних знаків лісової дороги, зібраних у різних місцях лісфонду і датованих 1935 роком. Поруч встановлено стовбур дерева об’ємом 1м3. Цей експонат завжди цікавить відвідувачів, бо не кожний може візуально уявити кубометр деревини. А ще, на ньому табличка з написом «У лісовому фонді Ужгородського лісгоспу 1 м3 приростає за 9 хвилин»

Від каплиці мисливська стежка піднімається вгору і веде відвідувачів до інших експонатів музею. Тут сучасний тракторний трелювальний волок, яким трелюють заготовлену деревину на проміжний склад. Облаштований і кінний трелювальний волок – значно вузчий, до 2 метрів шириною. До 70-х років ХХ століття кінне трелювання широко застосовувалось в Карпатах. В цей час в лісокомбінатах Закарпаття ще нараховувалось понад 3 тис голів коней. Згодом гужовий транспорт замінили трелювальні трактори, що підвищило продуктивність праці лісоруба і значно полегшило її. Однак, тракторне трелювання завдає величезної шкоди природному лісовому середовищу: руйнування лісових грунтів, знищення підросту, цінної трав’яної рослинності та ін..

Впродовж ХІХ –го і першої половини ХХ – го століть в Карпатах застососували, так званий, ризовий спуск деревини з гір. Невеличкий фрагмент такої технології лісозаготівель минулого облаштовано в нашому музеї. На ділянках де проводилась рубка, влаштовували дерев’янні жолоби (ризи) з дошок. По них спускали з гори заготовлену лісопродукцію. Протяжність таких жолобів сягала по кілька кілометрів. При недостатньому куті нахилу жолобів, їх поверхні натирали парафіном, або запускали воду гірських потічків (де була така можливість), що сприяло кращому сковзанню деревини. Спустивши до низу заготовлену деревину, жолоби демонтували і переносили на інше місце. При такому трелюванні зберігався підріст, не пошкоджувався верхній шар грунту з його рослинним і тваринним світом. Звичайно, така технологія трудозатратна і потребує значних матеріальних ресурсів. Але все це компенсується збереженням природи, мінімізує негативний вплив на лісовий біоценоз. Передові країни світу повертаються до таких природозберігаючих технологій використовуючи нові матеріали і сучасні механізми та обладнання.

Ще один експонат лісової індустрії минулих часів – випалювання деревного вугілля. З розвитком капіталістичних виробничих відносин, промисловість потребувала все більше деревного вугілля: для металургії, виготовлення боєприпасів, хімічної та харчової промисловості, фармацевтики та інших галузей. Свого часу по всіх Карпатах було повно димокурень.

В горах, на лісосіках, викопували ями в які укладали «пірамідою» букові дрова, закривали землею і обкладали дерниною. На вершині – залишали димохід, а знизу отвір для розпалювання вогнища. Коли дрова розгорялись, нижній отвір і димохід герметично закривали. Вуглевипалювання проходило без доступу повітря.

В кінці ХІХ і на початку ХХ ст.ст на зміну димокурням почали будувати лісохімічні заводи. В Закарпатті їх було збудовано три: в Перечині, Сваляві і В.Бичкові.

Важливою складовою лісозаготівельної галузі було транспортування деревини з гір. Неоціниму послугу у цьому, впродовж століть, надавали гірські річки. В Закарпатті – Тиса, Боржава, Ріка, Теребля, Латориця, Уж, а на Прикарпатті та Буковині – Черемош, Серет, Лімниця, Стрий та багато інших великих і малих. Водні артерії зв’язували високогірні лісосіки з низинами, де були розміщені деревопереробні заводи. Популярною, почесною і вкрай небезпечною була професія плотогонів (бокорашів) які сплавляли ліс.

Починаючи з 60-70- х років ХІХ ст, в Європі розпочалося масове будівництво залізниць. Їм належала першість у вантажних і пасажирських перевезеннях. На той час у нашому краї вже була прокладена основна мережа широкої колії (1668 мм), яка власне й нині успішно діє. Паралельно, у передгірній і гірській зонах інтенсивно споруджували вузькоколійні залізниці ( 700-760 мм). Спочатку рух на них здійснювався з допомогою кінської сили, згодом локомотивної та моторної тяг.

Першочергове призначення вузькоколійок – доправлення деревини карпатських лісів до місць перероблення. Всього за цей період у Закарпатті було прокладено близько 1000 км, з яких понад 380 км знаходились у відані лісогосподарських структур. Коли лісосіка вичерпувала свій ресурс і лісорозробки припинялись, залізницю демонтували і переносили на інші лісові масиви.

Поряд з музейним експонатом – фрагментом вузькоколійки, ми встановили стенд з мапою Підкарпатської Русі 1938 року, де показана мережа залізниць того часу.

Значну увагу приділено культурі ведення лісового і мисливського господарства, актуальним природоохоронним питанням. Ознайомлення з цікавими експонатами підкаже відвідувачам, як можна долучитись до благородної справи охорони навколишнього середовища, допомогти братам нашим меншим.

Впродовж музейного маршруту встановлено зразки мисливської вежі, різних годівниць для лісових мешканців. Годівниці з сіном для оленів і козуль, поряд солонець. Для фазанів і куріпок – наземна шатрова годівниця. Для мілких пташок влаштовано підвісні годівниці на деревах.

Щорічно центр відвідують 500-600 організованих відвідувачів з якими проводимо екскурсії. Ще більше – подорожуючих, туристів, учасників різних урочистостей, просто відпочиваючих.

Пам’ятайте: поведінка людини в природі – дзеркало її душі!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *